Привітання протопресвітеру Олександру Беля з 70-річчям

Ваше Високопреподобіє, дорогий отче Олександре!

Духовенство і паства Слов’янського Православного Вікаріатства Америки сердечно вітають Вас із 70-річчям. У цей знаменний день ми дякуємо Богові за дар Вашого священницького служіння, за багато років, присвячених Церкві, храму та людям, і за Вашу незмінну пастирську ревність.

Для багатьох із нас Ви стали не лише досвідченим священнослужителем і наставником, а й людиною, чия віра, любов до Церкви та відданість своєму покликанню є живим прикладом. Ми молитовно бажаємо Вам кріпості сил, духовної радості, миру та благодатної допомоги Божої, щоб Господь іще багато років зберігав Вас у доброму здоров’ї та дарував можливість продовжувати Ваше пастирське служіння.

З любов’ю та вдячністю ми приєднуємося до слів Вашого сина, архімандрита Олександра, який у своєму особистому зверненні говорить про Вас не лише як про священника, а передусім як про свого батька та першого духовного наставника.

***

Дорогий отче!

У житті кожної людини бувають моменти, коли особливо ясно розумієш, наскільки багато в тобі пов’язано з тими, хто був поруч із тобою від перших днів. У дитинстві саме батьки стають для нас першими вчителями: мама — своєю щоденною присутністю, турботою, любов’ю і теплом, батько — своїм прикладом, словом і власним життям. І сьогодні, коли Вам виповнюється 70 років, я особливо ясно усвідомлюю, наскільки великим був вплив, який Ви разом із мамою справили на нас, Ваших дітей.

За мамину любов, за її терпіння, турботу і за все те, що вона вклала в кожного з нас, я також дякую Богові. Але сьогодні мені особливо хочеться сказати Вам, батьку, спасибі за те, що саме Ви стали для мене першим прикладом священницького служіння, любові до Церкви та благоговійного ставлення до храму. Багато з того, що сьогодні становить моє власне життя і моє служіння, я вперше побачив саме у Вас.

Наше дитинство минуло на Закарпатті, де народилися Ви і ми. Я добре пам’ятаю ті роки і те, з яким благоговінням та відповідальністю Ви ставилися до свого священницького служіння. Для мене, ще дитини, багато чого сприймалося як щось само собою зрозуміле: храм, богослужіння, домашня молитва, запах ладану, дзвін дзвонів, турбота про церковний дім. Лише з роками я почав розуміти, яка величезна праця стояла за всім цим і скільки любові до Церкви було потрібно, щоб не просто служити у храмі, а прагнути зробити його справжнім домом Божим. Те, що в дитинстві здавалося мені природною частиною нашого життя, сьогодні я сприймаю як свідчення Вашої любові до Церкви та глибокого почуття відповідальності за все, що було Вам доручено.

Я пам’ятаю будівництво Кирило-Мефодіївського кафедрального собору в Хусті. Пам’ятаю Успенський храм у селі Красна, який Ви відновлювали й оновлювали, незважаючи на труднощі та віддаленість цього приходу. Пам’ятаю Вознесенський храм у Стеблівці, де завдяки Вашим працям було встановлено центральний купол, облаштовано ризницю, виконано розпис храму. Пам’ятаю, як Ви дбали про кожну, навіть найменшу, справу, необхідну для краси та благоліпності храму.

Тоді я ще не міг до кінця зрозуміти, чому для Вас це було настільки важливо. Тепер розумію. Ви завжди вчили нас, що для Церкви потрібно віддавати найкраще. Не те, що залишилося, не те, що вже не знадобиться в іншому місці, а саме найкраще — тому що храм є домом Божим і все, що ми робимо для нього, має бути вираженням нашої любові та вдячності Богові.

Цього Ви навчали нас не лише словами. Ми бачили це у Вашому житті.

Ваше власне життя змалку було пов’язане з храмом. Ваші батьки — наші дідусь і бабуся — виховали у Вас любов до Бога і Церкви. Ще зовсім юним Ви співали та читали на клиросі, і ця любов згодом стала Вашим життєвим покликанням. Потім були духовна семінарія, духовна академія, рукоположення у священний сан у 1981 році та перша парафія — храм Різдва Пресвятої Богородиці в селі Кваси. І від самого початку Вашого пастирського шляху богослужіння та духовна опіка людей були нерозривно пов’язані з турботою про храм і прагненням привести його до гідного стану.

Мабуть, саме тому для мене слова Спасителя: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:21) мають особливе значення. Я бачив, де був Ваш скарб. Він був у Церкві, у храмі, в людях, яких Господь доручив Вашому пастирському піклуванню.

У 2010 році Господь відкрив перед Вами нову сторінку служіння — вже у Сполучених Штатах Америки. Із Закарпаття Ваш шлях привів Вас до Брукліна, але місце змінилося, а головне залишилося незмінним: любов до Церкви, турбота про храм і пастирське піклування про людей.

Ось уже понад п’ятнадцять років Ви окормляєте парафію святого Іоана Предтечі в Брукліні. За роки Вашого служіння невелика парафія зросла, а храм отримав статус собору і став духовним домом для численної пастви, яка об’єднує людей різних національностей і культур. Ви стали для них не просто настоятелем, а духовним батьком, до якого приходять за порадою, молитвою та підтримкою. Ви хрестили безліч людей, вінчали сім’ї, проводжали спочилих, утішали скорботних, допомагали тим, хто шукав дорогу до Бога. І найважливіше — багатьом людям Ви допомогли цю дорогу знайти.

Я вдячний Вам за те, що саме поруч із Вами я навчився розуміти: священство — це не становище і не титул. Це передусім відповідальність, служіння та готовність віддавати себе іншим. Слова апостола Павла: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 11:1) для мене звучать не як абстрактне повчання, а як нагадування про те, що віра передається не лише через слова. Вона передається життям. Сьогодні для мене Ви той самий батько і той самий священник, якого я пам’ятаю з дитинства: людина, для якої храм, богослужіння і служіння людям ніколи не були просто обов’язком — вони були самим життям.

Дякую Вам, батьку, за Ваш приклад. З дитинства Ви вчили мене благоговінню перед храмом, любові до богослужіння, відповідальності за доручену справу та розумінню того, що служіння Церкві вимагає не лише знань і ревності, але передусім повної самовіддачі. Ви показували власним прикладом, як потрібно ставитися до людей, як піклуватися про храм і як трудитися заради Церкви, не шукаючи для себе ні визнання, ні подяки. Я вдячний Вам за те, що Ви завжди прагнули зробити для храму і для парафіян більше, ніж вимагало від Вас безпосереднє служіння, віддаючи цьому свої сили, час і серце.

Сьогодні я бажаю Вам, отче Олександре, передусім кріпості, миру та радості у Господі. Нехай Господь віддасть Вам за всі роки праці, за кожну молитву, за кожну людину, якій Ви допомогли, за кожен храм, відновлений Вашими руками і трудами, за все те добро, яке часто залишається непомітним для людей, але ніколи не залишається непоміченим Богом.

Нехай Господь дарує Вам ще багато років життя і служіння, щоб Ви й надалі могли бути духовним батьком і наставником для багатьох людей. А нам, Вашим дітям, — дай Боже зберегти у своєму житті та передати далі те, чого Ви навчили нас не лише словом, але передусім власним прикладом.

З любов’ю, вдячністю та молитвою

Ваш син,

архімандрит Олександр,

Вікарій Слов’янського Православного Вікаріатства Америки